Безмежжя

Понаджений прихильністю снігів,

ошуканий, спонукуватий криком,

він відчував себе рівновеликим

безмежності, відбитій в люстрах днів.

Слід залишав і думав: наповічно,

але вода ішла йому навстрічно,

змиваючи відмітини й відбитки,

і обертала машкару трагічну

на реготню, що розповзлась на нитки.

Щоб хоч крижину зберегти на згадку,

усі струмки він заганяв у гатки,

міняв супротно вперту течію,

лопатою все тіло ручаю

рубав. Перекидав у спогад довгу кладку.

Та й пам’ять зраджує: січнева білість де?

А талий сніг впотужнив тільки воду…

І порожнина ширшає — гуде,

віщуючи безмежжя і свободу.

***