Бічний отвір

З базарів Страшного Суду

Або Базар на Страшному Суді

Через плече завинувшися в ношу

(В два вуха сповивальних, в совість-грушу:

Так дихають, з легень каміння свище),

Два потопельники тримають в ложці сушу,

Їм здерли шкіру, відсвітом зайшовши.

В повітрі шлунки-пащеки літають –

Жеруть подоби: гільзами з латуні

Потвори сиплються, де в три русла з затінень

(то плазмою дзюрчить, то лоєм тане)

Сліпучий живчик порожнини ділить

(Через провалля тельбухом розбухлим)

Й підземне серце по струмочку з Богом

Через моря окапин і обвуглень.

В зір заховавшись, розчерками болю

Передчуття, що запеклось і збігло,

Відкривши звуку животворні багна, –

Як з кратеру, шпичасту браму, пошесть

Смичком виводить, на рожеве збившись.

Зворотний біг: валує в лійках осінь –

Сургучний накип на листках виносить:

Розкидано двоповерхову віспу –

Над згарищами вікна вітру виснуть –

Назад, в росинне повернуло наступ.

Всі проміжні, що від грози не згасли,

На паличці буття чвалають в гості,

На шворці – гору, що калічить гостре

(Гора з народження рожева,

Всіх піднебінням розмежовує).

Два потопельники, не подолавши гущі,

Без захисту на папороті гуснуть.

Крізь соляну реторту тягнуть крила…

Розтявши хрящ-завісу, покропило

Світ кроквами, і вже нові світила,

Об’єднані, як полум’ям, дашками

(Тут Суд Страшний, а там потоп дошкулив –

Скляними дошками всі проміжки укрило)

Старих подоб, щоб скинувши, тяжкими –

Й на повну волю – поносив і кинув.

З долин до неба пащі мелють кінські

Вир з душогубів, мавп і ошуканців,

Що відриваються з палючої заслони

Повз мацаки (скрізь ляпа кров і слина),

Хрусталиками хрустячи так рясно,

Що тільки нитку залишають в русі.

Ніде нема ні прикриття, ні впину,

Несе вперед, як не волай на поміч.

Подоба, стать – минулося, тільки спомин.

Людино – кінь рослинного покрою

Дихнув – і світ на частки перекраяв:

Де вдосвіта лягли з Страшного Суду,

В зелену шкірку холодку присяде,

Корою відгороджений від світла

(Скрізь – плоті купи, зайвий мотлох).

Крик-глечик, як панчоху, з каламуті

На погляд натягнувши, спідніх мітить

(Усе кутасте потріпав – і кругле,

Світ на очах в нову подобу пухне).

Два потопельники тримають в ложці сушу:

Блищать тіла, потік людей крізь сажу

Наосліп до землі (о, невгасимі судна

Пересудів і поминальних суджень!)

Із лійкою стоять на небі судді:

В сумлінні ловлять карасів,

А їм теля печінку ссе.

Над ними пащеки розпечені несуться –

Перепроваджують до небуття і суту;

Тримаються: хто – боячись, хто – мужньо,

Хоча від них самі лиш духа мощі.

Тече жовток на плавники й зіниці:

Занурився і виплив через ночі

Усеохопного, з самих тичинок, ока,

Що побороло плину вгинний вакуум

І з прірви вирок вирвами розносить:

Набік – душа, порічками волосся,

Набік тіла – плечима потяглося,

Свідомість восьминогом. Тільки віддих,

Весь заграва, на видноколі видно:

Єдиний і останній, той, що є.

Два потопельники…