“Біло-рожеве на синьому тане”

Біло-рожеве на синьому тане

і розмиває віт чорноту.

Вростки айви, мов розтулені рани,

у забутті п’ятикутно цвітуть.

Рани весняні бджоли лікують,

біль замовляючи гудом своїм.

Біла пелюстка у синю півкулю

пада й сколихує приспаний грім.

Раптом свідомість моя сколихнулась,

чад вдарив в ніздрі,

і висотавсь дим.

Камінь розпечений в чорну півкулю

падав, і ти западавсь разом з ним.

Біла півкуля сонцем залита…

В чорній півкулі вичахлий жар.

А поміж ними попелу плити —

час ліг віджитий — шаром на шар.

Білі пелюстки з жовтим маслаччям

перемішались, згорівши дотла.

Суцвіть айви ще рожево-гаряча,

в тілі твоєму ще досить тепла,

щоб міг у пазусі камінь зігріти,

кинуть, знеобачки будь-кого вбить…

Ти ж бо зумів вже давно відітліти,

та не спромігсь спалахнути й на мить.

Попелом теплим шкура набита,

серце ж згоріло давним-предавно,

тільки й зосталось —

сучком прохромити,

витрусить геть те сухе порохно…

Пада під ноги біла пелюстка,

ніби єства відітлілого тінь.

Цятка тепла на хвилинку загускла

відблиском білим на чорній плиті.

***