Біля братської могили

Незримо, але чітко мінився хмари профіль.

В проміжках між дощами спалахували кохви

і, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі,

бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі.

З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллю

і листя вибивалось несправжнє, побіліле…

І чувся плач: «Синочку, гіркий мій полиночку,

чого ж ростеш далеко ти на чужім горбочку?..»

Щоб зір не провалився, я притулив долоні —

на пучках і на листях окалини солоні.

То парафін із хмари? Чи захололе світло?

У чорному проваллі полин цвіте сирітно.

Долоні піднімаю, щоб затулити отвір

в проламаному часі, та голос б’є скорботний:

«Ой не впаде ж соненько на твою головоньку…

Ой прийди хоч дощиком та й до свого домоньку…»

***