Біля Чорного моря

Блакитну плівку вітер густо морщить,

і пасмугами пишеться тепло

на всій рухливій і незмінній площі,

де не зчитать того, що відбуло…

Бо ж від минувшини ні сліду, ні признаки…

Хоча душа читає, а не зір,

плавбу далеку в пелюстинах маку

через безчасся та безмежжя прірв.

Відтворює предметне все уява:

кітвиці, весла, «чайки» та «дуби».

Та як відвагу відтворити й славу,

а рух по горах, а мету плавби…

Бо серце чуло поклики з-за моря

галерників, невольників-братів.

Вдивляюся, бо час став непрозорим:

не бачу козаків, не чую їхніх слів…

Лише в руках лопата язиката

щось меле, лиже чорні черепки…

А треба б, мабуть, воду розпечатать,

аби почути, як кричать віки.

Дуб розщепити треба, пучки вкласти,

відчуть, як час струмує, наче біль,

і зрозуміть, що води джереласті

колись струміли широко й в тобі.

Та ти розхлюпав все і витер руки,

відчленувавши пам’ять від подій.

На воду глянеш — безпробудна мука,

плавкий відбиток бачиш всюди свій.

Та тільки ж біль споріднює, і учить,

і розриває, і прозорить час.

І рветься простір гумовий, тягучий,

в якому місця вже нема для нас.

***