Біля Дніпра

— Пет-ре! Іва-не! Ма-рі-є! —

По складах переносимо власні ймення на той бік,

де іскри святкують свою нетривалість,

блукаючий дим назустріч підводиться тихо,

високе полум’я, високий дим, і ми високі.

Сягаємо один одного і рівність свою відчуваємо

з березовим вітром,

що носить пригорщу солов’їв і не знає,

де їх посіять…

Рівна земля під ногами — видно за обрій.

Рівна дорога кінцями на обіч:

підеш ліворуч — знайдеш відлуння,

праворуч підеш — мовчазний камінь,

але всюди-усюди знаки на твою присутність,

бо всюди з тобою простір…

І всюди крилом ти відділений від неба.

— Еге-гей! —

Змикаєш губи, і стільки в тобі тих слів, стільки

неназваної радості,

що пальцем виводиш її на глині, гострієм на камені,

вогнем на бересті…

— Гей! — І клич даленіє до крапки.

— О-ой! — в стрілу розгортається вигук,

а поміж тими крапками — стільки можливостей захвату,

така вірогідність бути променем,

що ділиш простір на «все» й «порожнечу»

і швидше вигадуєш слово «сумнів»…

Гасиш багаття, заповзаєш в спальник

і думаєш наостанку,

що треба перевірить перемет на світанку.

***