Біля межового каменю

В якого дерева мені питати тіні?

Із джерела якого воду пить?

Я в затінях поплямував сумління,

а серце, як розпечене, горить…

Ні попуску, ні пільги, ані міри.

Хіба ж мені впоровень білий світ?

І кожен день прожитий, мов офіра,

зусилля кожне виганяє піт…

Відміряно ж і часу мені скупо,

і радощів, мов крапель на піску.

І дивиться на мене камінь тупо:

ну що, мовляв, ти звідав на віку?

…Коротке, плинне, тануче, мінливе,

ховаєшся у затінок під дах.

Що знаєш ти про сонце і про зливи?

Лежить весь світ у тебе в головах?..

І я торкаюсь каменя — гарячий…

Цілую, обпікаючи вуста,

немовби себе вічністю позначив,

на смак узнав, яка ж та самота?!

І в небо крикнув, щоб йому віддячить:

— Вода солодка! Світла темнота!

***