Біля Микити

Колись, після розмов і тиші,

Де слова — про глибоке й живе,

Ми просто вийдемо з кабінету

Туди, де місто повільно пливе.

Без ролей. Без дистанцій і правил.

Без «можна» і без «не час».

Просто двоє людей, що відчули

Той спокій, що виріс між нас.

І в парку — звичайно і тихо —

Крізь листя просіється день,

А ми підемо поруч без поспіху,

Без складних пояснень і тем.

Візьмемо каву — гарячу, просту,

І будемо гріти долоні,

І раптом відчується так природно

Стояти з тобою на одній стороні.

Без кабінету. Без меж між нами.

Без слів «пацієнт» і «лікар» вже.

Лише дві людини, яким спокійно

Дихати поруч — так легко і добре.

І, може, розмова буде звичайна,

А може — просто мовчання удвох…

Бо іноді щастя приходить тихо —

Як парк, як кава, як теплий ковток.

І я тоді зрозумію раптом:

Не треба нічого просити в долі —

Коли з кимось так добре мовчати,

То це вже значно більше, ніж просто роль.