“Біля очей, на дотик пучки”

Біля очей, на дотик пучки,

на довжину відлуння — ти…

Пробач, що я мовчанням мучив,

що тінь, мов каменя, котив.

Тікав від тебе і від себе,

себе ошукував, брехав,

не царював, а лише жебрав,

не володів, а тільки брав.

І маю за видатки плату,

став тим удаваним, яким

зліпив себе — душа горбата,

і запеклися п’ястуки.

А ти на пімсту щедра, мила,

зійшла у очі, наче дим,

й того, що сльози ще не змили,

стинаєш полиском води.

***