Біля ставка

Одмучена холодна ніжність

води в осмерклому ставку.

Померхлий камінь, мов наріжник,

зануривсь в куряву сипку.

Ой не смути мойого серця

сухим знесиленим стеблом.

Присохлий усміх з губ зітерся,

тінь облямовує чоло.

У дзеркалі камінчик ойкнув

і чорні персні рознизав,

і розпустилась на волокна

по оці золота сльоза…

Чи, може, погляд прохолонув,

чи згадку я нахолодив:

без ойкоту минуле тоне,

що й не добути з-під води

ані уламку дня, в якому

малина губи червонить:

берези світяться святково,

вицвенькує синиця:— Жить!..—

Ні, того шуму не добути,

що приколихував пташок,

бо що не дерево, то — слуте,

бо що не гілка, то — свисток…

І ледве теплиться калина

в роздмуханім гіллі, в золі.

І луска плесо, коли кинеш

отвердлу грудочку землі.

***