Білий

Як хочеться повірити й відпустити!

Змиритись, полюбити і простити

цей жах чудний — невблаганний кінець.

Прошу, скажіть мені, хоч хтось, та подивіться

ви в мої очі із теплом хоробрим,

що значило б: "Усі заснуть навіки,

та ти не бійсь, дитино, усе буде добре."

А як там буде?

Тепло... Чисто... Тихо.

І біла сутана на плечах у сестри.

Вона не плаче, не боїться лиха,

тільки м'яко усміхнулась догори.

Нічим не світяться її чорнющі очі,

вони багато вже уздріли лихоліть.

Лиш біла усмішка її мені шепоче:

там, на хмарах, білий Рай стоїть.

І будеш ти там жити і молитись,

назавжди відплатившись від біди,

на небі лиш так тепло, тихо й біло,

і легко, тихо й біло дістатися туди.

(На фото – Тарас Шевченко – "Казашка Катя" ("Молитва за померлими")