Благодать

Світло на землю ллється без стриму,

Божа поймає світ благодать.

Янгол сідає сонячно-зримий,

коники ніжно в травах сюрчать.

Що нас окремить усіх, розлучає,

хто нас за руку заводить сюди

в зону лункої щемкої печалі,

де самохіть зостаєшся один?..

Де неподільні що біль, що розлука,

де сам із себе ти радість снуєш…

І простягаєш до янгола руки:

— Пам’ять мою моїм тілом обмеж…—

Нащо мені в інший вік зазирати

і відчувать, що на палі сидиш,

зір свій

проціджувать нащо крізь ґрати?..

— Янголе зримий, куди ж ти летиш?!

Крик зостається запертим в легенях,

душу відтінює світло струмка…

Янгол летючий виймає із мене

душу, а може ж, мого двійника?..

Об землю кинув і очі стоячі

тінню летючою запорошив.

Кулю земну іншу в небі я бачу,

зір мов углибивсь, розсунувся вшир.

Поворушити пучкою хочу,

хочу себе у собі пригадать…

Коники дружно в лузі сюркочуть,

тіло твоє пойняла благодать…

***