Блим! 9#80

Тиша, простір,

холод, гнів,

бентежність, сумління,

панічна атака.

Самотньо і пусто

в моїй голові,

відчуваю себе,

як погана собака:

Хозяїн мій втік,

і залишив на мене

відвіт за мене,

в закритій квартирі.

Як навіть не вернеться

він за мною -

за нього я радий

в деякій мірі.

Знайде собі пса,

краще за мене,

і буде щасливий

не пам‘ятаючі.

Перегинаю?

Можливо, але

мої надії

повільно згасаючі.

І зовсім не сумно,

мені аж ніяк,

я був до цього

давно готовий.

І день моєї,

голодної смерті,

мені напрочуд

здається чудовим…

За цими кулісами мраку достатньо, ніколи, нікому його не приховував.

Комусь здавалося: «Це вже занадто!», не знають вони, як себе я виховував.

Інколи психом веду себе дурно, тримаюсь подалі близьких людей -

Не шукаю нікому слів фігурних, а чекаю коло закритих дверей.

Характерно роблю те, що не варто, як тонучого капітан корабля -

Продовжую грести веслами вперто, один, в надії, що скоро земля.

Часто собою себе вбиваю, що навіть не знаю до кого звернутись.

Психолог, презектор, чи знов закохаюсь, щоб і у іншім житті на кошмар обернутись.

Блим!

Тиша, простір,

холод, гнів,

щось між свідомим

і пакостним сном.

Самотньо і пусто

в моїй душі,

себе почуваю

поганим хозяїном,

Який залишив

частинку себе,

в закритій, холодній

чужій квартирі.

Знайти себе

я так хотів би,

та забув, в які

стукати двері.

Кожен день тепер,

стукаю в стіни,

в надії, хоч там

щось рідне зустріти.

В цей проміжок часу,

довгих пошуків,

я значно встиг

душой постаріти.

І якщо мені хтось

відкриє ці двері,

скоріше за всього

себе не впізнаю,

Залишити пошук -

варто смерті,

яку в страху,

я так оминаю.