Блукають серця у складних лабіринтах

Блукають серця у складних лабіринтах

Із гострим бажанням: горіти, любити.

Прострілені хмари стікають дощами

І їм неважливо, що коїться з нами.

Десь там у пустелях сховалося літо,

Ще мить – листопади засиплять пів світу.

А ти своє небо схиляєш так низько,

І все, що здавалось далеким – вже близько.

Можливо, за когось ти молишся небу

І навіть не знаєш – я мОлюсь за тебе.

Приходиш, як гість потойбічний і дивний,

І наче коханий, і ніби лиш милий.

Цілуєш у губи, цілуєш у скроні,

Шукаєш притулку у моїх долонях.

І падає листя слухняно і тихо…

Ти навіть не знаєш: я – щастя, чи лихо.

Хитається, наче, земля під ногами,

Ти знову торкаєшся тіла губами.

Хвилини мовчання й солодкого болю…

Невже це любов? Чи іронія долі?

Зриваються рамки, летять всі завіси,

І правди нема, бо у всіх вона різна,

І розум душі, як завждИ, не товариш…

Яким буде завтра – ти навіть не знаєш.

І рано і пізно, і буде й не буде,

Знайдуть, чи загублять – не відають люди.

Що коїться з нами – це так неважливо,

Ти знаєш одне – ти зі мною щасливий.