Блядство. 6#171

як би ж я тільки знав,

що ти не лікуєшся таблетками…

всі перепробував вже,

лише побочки, звикання і синдром відміни.

я би може, ще тоді почав проводити ночі

із схрещеними, обколитими руками,

в приході,

в екстазі до бога,

в проханнях вимкнути всі мої больові точки.

навідміну від бога,

мій власний,

дорогоцінний,

больовий синдром відкритого перелому чують стіни,

і ставні цього будинку прогнили давно

і піском в годиннику розсипались.

згадуючи ніжність хронічної хвороби,

я гострими мазками малюю картини,

які тобі, колись,

так подобались,

так подобались…

знімай їх зі стін!

рви полотна на паски

банальних

і не корисних спогадів!

ший з них мотузку,

запроси на чай,

і я залюбки в неї просуну шию,

і при тобі на ній повішусь.

- ну чого ти плачеш?

забула, все так, як я і сам того хотів…

я ж попереджав про це,

вслух,

про себе,

про себе вслух,

і сам не слухав,

злюсь…

знаєш, злиюсь врешті решт із тим чорним, помітним, сміттєвим пакетом в коридорі:

разом з гнилим фастфудом, окурками, серветками зі спермою, і парою фотографій.

смітник на дворі!

викинь, май спокій.

парою після ванни…

парами закоханими…

спазмом паравертебральних мʼязів…

із забутими паролями…

зникну.

Ти лише лікуйся!

Будь ласка…