Богдай тебе

Колись я із тяжкої туги

На лаві дубовій лежав,

Останній карбованець срібний

В пустії калитці держав.

Аж тут навинулась дівчина,

І я свою тугу забув;

Дівчино, моя ти дівчино,

Богдай тебе бог не забув!

І сів я на лаві дубовій,

І сіла дівчина моя,

Дівчина мене обійняла,

Обняв же дівчину і я.

Їден поцілунок гарячий —

І я, як від чарів, ожив;

Дівчино, моя ти дівчино,

Богдай тебе бог оживив!

Дівчина мене пригорнула,

Дівчину і я пригорнув,

Дівчина на лаві заснула,

І я коло неї заснув.

І снилось так мило та любо,

І я через сон говорив:

“Дівчино, моя ти дівчино,

Богдай тебе господь любив!”

Раненько дівчини не стало,

І знов я на лаві лежав

І міцно слабими руками

Пустую калитку держав.

Узяла, псявіра, узяла.

І я собі тихо сказав:

“Дівчино, моя ти дівчино,

Богдай тебе дідько узяв!”