“Болію днем, і жовтим листям”

Болію днем, і жовтим листям,

і стиглим окликом лелек,

і променем стерильно чистим.

Розмірено, з лицем байдужим

іде орач на переліг.

І розпачно регочуть ружі,

спинивши в осені свій біг.

І все збігається до кола,

сегмент дозрілля все змика;

обциркулювавши жовтнем поле,

у центрі спиниться рука.

Все зовні стале, все незмінне:

рідкі штахети вздовж доріг,

і трухлих верб легкі коліна,

що впали тиші на поріг,

і сонце, що веде в глибокість

закляклих, зляканих шибок,

привісивши над ними збоку

проміння жухлого пучок.

Все віддзвеніло, перезріло,

перегоріло нагло все.

І тільки зморшок квапні стріли

скородять вигасле лице.

Втопивши в себе погляд зранку,

в своє коріння мовчазне,

спить джерело під колисанку,

розписану осіннім днем.

І так, відлюднений, відбитий

вишневий кружеля листок:

не втрапить прямо залетіти

в спустошений душі куток.

Я з п’ястуків розсипав пальці

на тишодарний фіолет,

щоб розгадать на літній скалці

і свій незрозумілий лет.

Але листок, як голка, тонко

прошився наскрізно — і скрес

крізь сонценосну оболонку

до синіх весняних небес.

І сутність я збагнув раптово

в чіткому обрисі листка:

все в колі вічному невтомно

рука всевладарки змика.

***