“Болючішає зелень і блакить”

Болючішає зелень і блакить,

і дзеркало зістаріле болить,

хоч бачу, як струмує риса в ньому;

твоє обличчя в струмі золотому

вже не твоє, а натяк на подобу.

Зректися тричі і мене попробуй,

бо час правдивий, докази — прямі…

Хіба тебе я зрадив? Я зрадів,

коли з очей здер образ, як полуду,

і кинув одлі. Та твій лик повсюди

мені з’являвся і лягав на очі

тавром пекучим, свідченням урочим…

Я прокидався і в пустелі ночі

гукав тебе не іменем твоїм —

і чув, як холод входить тихо в дім.

Та я не бачив сяйва в узголов’ї

й того, що тече світло разом з кров’ю,

що я від тебе, леленько, свічусь,

та імені чомусь твого боюсь.

І кликав Сльози, Розпач, Співчуття,

та розмивала ніч моє життя.

Згасало серце, хоч душа не гасла…

Ой мить прозріння, ти страшна

й прекрасна!

Відрікшись і від імені, й від плоті,

я лише вигук зберігав у роті,

аби тебе, кровинонько, гукнуть.

Та з губ спорснула пухирцями ртуть.

І я зоставсь у розпачі ні з чим:

перед очима струмував лиш дим,

і дзеркало чорніло, наче яма,

та в ньому світла колихалась пляма.

***