Бородатий хусит

На підсінні в малій хаті

Сидить старий хусит,

Вопівночі над талмудом

Бородою трусить.

І, як рабин, зачитався,

Читає, читає!..

А з підсіння запорожець

В вікно заглядає…

Заглядає та гадає,

Чим би поживитись;

Але в жида всюди голо,

Куди подивитись.

Тілько сам він бородатий,

Борода до пупа,

Та книжок його поганих

Кругом ціла купа…

Замишляє запорожець

Жида підголити

І що раз, то голосніше

Почав говорити:

«Хто-но тілько великую

Бороду кохає,

Той ніколи великого

Розуму не має!»

Чує хусит бородатий,

Перестав читати…

А тут йому голосніше

Хтось почав казати:

«Хто-но тілько великую

Бороду кохає,

Той ніколи великого

Розуму не має!..»

Подивився жид на себе,

Бородою трусить:

«Гирсти? Як то? То я дурень?

Дурень старий хусит?»

І до свічки бородою!..

Спалив половину…

Але знов він чує голос

В ту ж саму годину!..

Знов борода над свічкою

Запалахкотіла

І в минуті щезла з димом

До самого тіла!..

Засміявся запорожець,

Пішов собі спати…

Але хусит сидить, бідний,

Та й став розважати:

«Правду воно говорило,

Правду пак казало,

Бо й я з своїм бородою

Розуму не мало!..

Борода такого мати,

Так його любити…

І над свічком, над тим свічком

До губа спалити!..

Ах, веймир! Що Сура скаже?

Що всі люди скажуть?..

Ото дурень старий хусит!

Ще й з руком покажуть…»