Борозна

Полив’яно-струмно шляхи розлилися,

по обрію щедро хтось поле засклив,

а в ньому лиш жайвір дрібненький відбився

та хмари, що з воску за ніч натекли.

Спливала за полиском скирта соломи,

мов нагад доречний про вічні труди;

побачений світ ніби став незнайомим,

так, ніби із мандрів вернувсь ти додому

і в люстрі побачив себе — молодим…

Відсиріли стіни, і пустка довкола,

і стеля присіла на плечі тобі…

І рід ти побачив у дзеркалі поля,

і батька впізнав по фуфайці в юрбі.

Ось руки мужі на чепіги поклали

і рушили мовчки по тріслій землі,

плугами кололись повздовжньо дзеркала,

проте іще глибші світились з ріллі;

хохітви і дрохви урозтіч летіли,

коли в різнотрав’я занурювавсь кінь.

і стежка раптово кололася біла,

а з неї смолою точилася тінь.

В розверзнуту землю усе западалось:

і коні, і птиці, і люди, і світ,

щоб згодом весь простір тобі віддзеркалив

і час, і життя, затверділе, мов лід.

Та люди в зворотній чіткій перспективі

були, як здрібнілі китайські божки,

і дзеркало поля кололося криво,

і ти сам від себе тікав навпрошки…

***