Брати

В темних горах, при окопах, у болоті,

там зійшлися два вояки по роботі.

Не зійшлися, тільки впали край дороги,

поранені: сей  — у плечі, той  — у ноги.

Один стогне: «Тату милий, мамо рідна!»

Другий плаче: «Діти любі, жінко бідна!»

Подивився сей на того довго, тихо,  —

здивувала рідна мова, спільне лихо.

«Поможіть мені, земляче, рідний брате!

Не по волі я загнався у Карпати…»

«Я поможу, милий гостю з України!

Чей по волі не бажав ти нам руїни!…»

Б’ють гармати на добраніч, стогнуть гори,

Звір лісами утікає в темні звори*.

Два вояки завивають свої рани,

споминають і родину, і кайдани:

«От звела нас люта доля раз докупи,

не у гості, тільки в полі, тут, де трупиHellip;

Виріс, брате, я далеко  — у Полтаві,

а загину у Карпатах на мураві…»

Другий каже: «Горе, брате, нам, нещасним,

нашим людям, нашим нивам, горам красним,

та найтяжче наше горе  — люта сила,

що з братів та воріженьків поробила.

Та не плачмо, бо віджити ми ще годні;

вилічимо свої рани і народні;

кров пролита не пропаде, зродить нива  —

буде, буде Україна ще щаслива!»

1914

*Звори яри, провалля.