Братові Дмитрові, якого я знаю з розповідей

Брате, холодом бузковим змальовано шибки,

і щебечуть загадково красномовні ластівки.

Нині пустка спить у хаті, розметавшись на всю шир,

засвітивши блямкуватий під бантиною «пухир».

І рука не пам’ятає ані клямок, ні дверей —

тільки попіл відгоряє, розгорта з-перед очей.

А було ж — долоні в гривах, у долонях — вухналі,

лемеші блакитноокі, смушок сизої ріллі,

бісівство в міхах роздутих, пересипане вогнем.

Тс-с… Хіба тобі не чути? Їде гість, спішить за днем.

Та звідкіль кому тут взятись, зав’язатись, як сльозі,

якщо дерево крислате на одній стоїть нозі

біля дальньої могили, що у землю увійшла

за десятки літ жалоби од весняного села.

***