Броня моєї душі

О, світе! Скільки в тобі зла й облуди,

Коли ж та правда, як зоря, зійде?

Коли на цій, на **рідній Україні**, люди

Тебе стрічають з гіркотою й "ні".

За **Одесу** й **Чернівці** я "дякую" гірко,

І **Криму** "дяка" – за російський лад.

Я дякую за знецінення, **Ні-коли**,

За те, що не знайти тут спільний **брат**.

Я **рада**, що мене тут **ненавидять** так люто!

Бо чим сильніше серцем **Україну** люби,

Тим більше біль, тим більше ця отрута,

Тим більше зраджених і змучених доби.

Цілуй, бажаю щастя, рвись на поміч –

А у відповідь – байдуже, холодне "що?".

І ти – **пухнастий зайчик**, беззахисна поміч,

Що любить **манку** й **морквинку** — і **боїться** щось.

Ти думаєш про неї, хоч тобі кричать:

"Не варто, **зайчик**, хто тебе питав?

Твій син помер, а ти іди мовчать!

Іди на війну, **бронь** тобі хто дав?"

О, як **болить душа**! Немає в ній спокою.

Немає сили з цим зневір'ям жити.

І та **броня** — вона ж не захистить собою,

Коли любов'ю вже несила світ зігріти.

Хай буде **Молдова** моїм новим краєм,

Бо тут мені дали нарешті дихать.

А та **броня**... вона від сліз не тає.

Вона від болю, що нікому не стихать.

***