Будь ласка, аноніме, не вказуй, як жити

Будь ласка, аноніме,

не вказуй, як жити.

Ти називаєш мене крінжем

і кажеш, що зі мною

нема сенсу говорити.

Ти говориш словами

багаторічної давнини,

ніби час зупинився,

а я маю зупинитись разом із ним.

Тобі не так, як я вдягаюсь.

Не так, як думаю.

Не так, як живу.

Ти збираєш плітки по місту,

розносиш минуле,

наче воно — валюта.

Але скажи чесно:

який сенс лізти туди знову?

Що це дасть —

окрім шуму

і порожніх ротацій одних і тих самих слів?

Я зустрічала різних.

Тих, хто кличе окупацію.

Тих, хто бажає смерті,

а потім каже,

що це був «жарт».

І чомусь завжди

«зрадниця» — я.

Бо виїхала в Молдову.

Бо втомилась від цькування.

Бо я неформал.

Бо я не така, як усім зручно.

А ті, хто залишився

і кличе чужі танки —

не зрадники?

То в чому логіка?

Матері, у яких діти загинули на війні,

чують, як хтось бажає смерті іншим —

і це, мовляв, «нормально»,

«не бери близько»,

«це ж інтернет».

Скажи мені прямо:

це адекватно?

Це ваша норма?

Бо якщо так —

то проблема не в мені.

І точно не в тому,

як я живу.

Ти лізеш у моє життя,

бо у своєму — порожньо.

Ти вказуєш, як вдягатися,

бо сам не знаєш,

хто ти без чужих правил.

Ти вказуєш, з ким бути,

бо тобі страшно,

що хтось може жити

не по твоєму сценарію

і бути щасливим.

Я не зобов’язана

виглядати так,

щоб тобі не пекло.

Я не зобов’язана

любити так,

щоб тобі було легше.

Мій вибір — не дискусія.

Моє тіло — не твій форум.

Моє життя — не твоя компенсація.

Тож забери свої поради,

свою злість

і своє минуле

назад у тишу.

Я живу.

А ти — коментуєш.

І на цьому все.