Будяки

Примарні, сухі, прямостійні, незламні

пробились крізь товщі дощів та снігів…

Як свідчення вічні чи спогади давні,

вичісує вітер насіння з голів.

І літо згорнувши у пам’ять дводільну,

мичкастим корінням вчепившись у ґрунт,

немов нагадали, що всі ми не вільні,

що наше коріння незриме — отут.

Ми голови їм обтинали лозою,

косили, топтали, палили колись,

щоб натяків жодних на рівність з травою,

щоб погляд летючий не падав униз.

Але навздогони карлюччя, як стріли,

щіткасто летіло, занозячись в кров,

і юні тіла навесні зеленіли,

коріння на п’ятах росло що не крок.

На стовбурі тіла хитались розлого

близнючно-однакові три голови:

і важко ставало висмикувать ноги,

що в землю вростали корінням трави.

Одна голова лише сонце і пасла,

а друга ловила очима стежки,

а третя, назад озираючись в страсі,

дивилась, як слідьма летять карлючки.

Вона, запримітивши лезо лозини,

втискалась у плечі, а ті ж — навпаки,

тяглися угору на шиях зміїних —

не голови, ні, а важкі будяки.

І джміль застережливо журно кружляє,

сіда почережно на вінчики віч,

проте вже свиськоче лоза гостролеза

і падають голови, стяті із пліч.

***