Бухенвальд

(Фотографія хлопчика перед стратою.

З циклу «Музейні експонати»)

Неопалима купина! Запалена ще з ночі.

Палахкотіла край вікна, і пломінь жбухав в очі.

І я крізь полум’я дививсь і збільшеним все бачив:

вчорашній день і нову близь,

і очі жаром налились, і став весь світ гарячим.

Палає шлях, і білий кінь

обвуглив в леті груди,

і, розпорошуючи тіні, йдуть обгорілі люди…

А серед них мій побратим,

що спалений був зранку —

він жорен вогняний котив

через майдан до ґанку…

Він раптом глянув у мій бік

жаринами із-під повік, і замахав руками,

і товщу простору пропік,

що холодів між нами.

А я… я вуха затулив, щоб голосу не чути,

та він долоні пропалив

розпеченим жар-прутом.

Я тільки чув: вогонь гуде — аж полум’я регоче…

І я лечу до тих людей, спитати щось їх хочу.

Мов паперовий, взявсь вогнем, на вітрі попелію

і бачу: коло кам’яне попереду біліє.

І холодом палючим б’є

від колеса-недвиги,

і знаю, що воно — моє…

Але чому із криги???

***