Бути деревом

Б. Грищуку

Шум даленіючий в мушлях насичувавсь

співом пташиним,

з теплого отвору хміль вививавсь запашний,

і виплітався, ніби струмок з-під крижини,

з-поза хмарини промінь уже веснявий.

А на узбіччі шляху тополі стоять гордорослі—

гнізда сорочі вінчають їм чола,

наче тернові вінки,

плоть дерев’яна на вітрі розіп’ята й досі —

корчиться в муках і вигинає рамена-гілки.

Скільки терпіння: простір мінливий тримати

і тамувати незрушністю болісний крик…

Скільки їм можна спокутувать

наші марноти і втрати,

поквапність нашу і марнослівний, язик.

Скільки ж недодано їм: рушення, мови,

зближення солод, розкіш злиття,

руху шаленство та спалахи крові —

біль їм полишено, сік для пиття…

А замість них різнопташшя співає,

шум, ніби в мушлях, у кронах тече.

Руки розкинь — перелітна хай зграя

криє, довбає дупла очей.

Солодко? Ні! Невситима тим паче!

Клонять додолу і втома, й жура,

тіло розщеплюють стріли гарячі,

холод вбирає чутлива кора…

І не попільжити мук страстотерпцям

ні спожалінням, ні співчуттям, —

можна хіба що кору іздерти,

одіж пошить дерев’яну й взуття.

Хміль, наче нитка, зшивши повіки,

губи зашиє, щоб вчився мовчать,

і, розкрижований вітром навіки,

простору міг запізнать благодать…

А під тобою рідна землиця…

Глянь: і вона підкорінням тече.

А у вінкові бусол гніздиться,

й хмара сідає на ліве плече.

***