Бути метеликом

Огорне тишею, обпеленає снігом,

до нитки сивої прив’яже — хилитайсь.

Допоки кокона

дощу ласкавий ніготь

не доторкнеться лагідно до нас.

І скресла пам’ять пригадає квітку,

розмлоєну, глибоку, мовчазну,

і ймення викличе своїх надійних свідків,

щоб визначити часу глибину.

Пробуджене єство твоє крилате

полишить оболонку снігову,

аби усоте лет свій започати

і довершить орбіту кругову.

Понаджений і кольором, і пахом

і скуштувавши солодість утіх,

захочеш і собі зрівнятись з птахом,

що залітає далі й вище всіх.

Але тонкі твої квітчасті крила —

з них обшугались розсипи перги,

і проломить повітря затверділе

тобі забракне простору й снаги…

Та знову холод тишею огорне,

запеленає серце сповиттям,

чекай терпляче нових перетворень

заради злетів літнього життя.

Проте орбіта меншає щоразу,

все нижче й нижче крила при землі,

все глибше входить в оболонку пазур,

все більше здряпин знати на крилі.

***