“Був день — пам’ятаєш плазучого змія?”

Був день — пам’ятаєш плазучого змія? —

виткий, холодкавий, похітливий весь.

Імення твоє було інше, Маріє,

а клен той же самий — він знову воскрес.

І легко було нам траву розгортати,

холодну суницю шукати на двох

й не знать, що за нами пильнуються чати,

що погляд хижацький до спини присох.

Пригадуєш, яблука в круглих долонях

і трепет, що пальці негнучі пойняв,

і цвів понад міру спалахнутий сонях.

Він вдруге зацвів… і обсипавсь на днях.

Хіба ж все минулось?.. Ще ж літо триває,

і трохи відсунуто пам’ять вперед.

Давай, мабуть, зійдем з п’янкого трамвая

і птиць паперових пошлемо у лет.

І може, ще знайдемо ягоду пізню,

оту солодинку, що зводить уста?..

Дві стежки в траві протолочимо різно,

і ягода в жменях… та тільки не та.

***