Буває доля б’є руками

Буває доля б’є руками,

Легенько плесне по щоці,

І вже цілує до безтями:

Лозина й пряник у руці.

І нас це мало зачіпає,

Зітхнувши тихо, ми йдемо,

І кажемо, що научає

Нас доля, начеб то в кіно.

Буває доля батогами

Б’є по плечах, по спині теж,

І ми страждаємо ночами,

“Чому – запитуємо – б’єш ?”

Ми скаржимось коханим, рідним,

Ридаємо та не спимо,

Та переносимо все ж гідно

Удари долі, живемо.

Але коли штовхне на землю,

Й ногами доля гамселить,

Не вистачає сил мізерних

І дихати в тяжку цю мить.

Схопивши голову руками,

Встромивши погляд у пітьму,

Хитаємо душевні рани,

Немов дитиночку малу.

Не кожен має сил піднятись,

Здобути віру й жити знов,

І легко нам тоді зламатись,

І стати привидом немов.

Але, стискаючись від болю,

Ту низку прикрощів спини.

Благай у Бога кращу долю,

Не розгинаючи спини!