Бузина

Березовий вітер, березовий дим, і березовий запах,

і небо березове видко в пташиних накрапах, —

насіння бісівське кружляє, звістує негоду,

і гай гайвороний аж душу холодить,

і сонячний зайчик, зірвавшись з сокирного леза,

летить, проминаючи чисті берези.

Чого ж так незатишно? Мабуть, ти став бузиною

і знаєш, що з коренем вирвуть весною,

то й никаєш, ходиш, шукаєш місцину,

аби, учепірившись пучками в глину,

триматись за землю сипучу бузинно…

Куди не ступнеш, то асфальт, то бруківка,

уже довкруж тебе й повітря прогіркло,

вуста розімкнув, але клекіт лелечий

із горла ударив, звістуючи вечір.

Язик западавсь від такої розмови,

і ширивсь зрадливо дух бузиновий.

В свічаді сокири сніги мерехтіли,

і промінь сокирячий висвітив тіло:

о світе, прости мені усі переступи і вподобання…

Чи ж я не по правді вчинив, уподобавши ту деревину?

Бузиновий я, отвірчатий, друноп’яний. Ні соку з мене,

ані сопілки. Гордують мною, моє ягіддя втоптують в

землю… з усіх птиць-велемовниць лише горобець-недоріка сідає…

Бузиновий тато, бузинова мати і син бузиновий… Ні

снігом укутать духу, ані втягнути в себе, хоч кістя

порожнє. Ані грабильна з мене, ані полінця в грубу.

Лиш від собаки відмахуватись — усього зиску. Заступись

за мене, порятуй коріння. Кров моя чорнилом стала і

вже давно виписана скрипучими перами по промокачці:

«Та-то… ма-ма… вій-на… ма-ма… ми-є… ми-лом… та-

то….. о-са… ко-са… сам…»

Прости мені, світе, прости… Бо чадію сам від себе…

сам у себе вростаю і шукаю спасенного місця, де б і

сонця удосталь, і тінь не глушила, і сокира не бачила…

Березовий шум, березовий дим, березова радість.

***