Цар природи

Золота маска сонця впікалась в обличчя:

запечатувавсь дух, очі піт роз’їдав…

Та й висока ж ціна за дешеве величчя —

знеосіблений лик, зверху плівка тверда…

Облягає всю плоть золота оболонка,

і стає захисною глуха нагота;

затікає за шкіру розтоплений тонко

для увічнення тіла безсмертний метал.

Та з’єднатись не може життєва тканина

з цим нетлінним литвом та з байдужжям його;

гине в стисках металу рухома людина —

кожен вигин душі обпікає вогонь.

Крізь прорізи очні можна викричать муку,

а крізь щілини губ можеш видихнуть гнів,

бо живцем запікають у форму спонуки,

та ж не викричить розум розпечених слів.

Навіть м’яз не здригнеться під плівкою страху,

кожен подих в легенях роздмухує жар.

Збігло сяйво з цих лат, позосталася бляха,

а в ній попіл, ім’я ж йому — цар…

***