Це чарівне слово «завтра»

Від звуків у небі лишаються смуги —

вони так повільно за вітром летять…

Ген — голуба туркіт, он — щебет вівсюги,

а ген — на блакиті чий звук, мов печать?

Скріпивши повітря, насичене киснем,

сидить нагогошений птах і мовчить,

і в аркуш небесний вже й звуку не втиснеш,

і крик не запишеш в холодну блакить…

А птах той пильнує, очиськами блиска

і дзьобом штрикає повітря, мов віск…

Який попільнастий — не птах, а пташисько,

та ще посміхається мудро, як сфінкс.

— Гай-га! — але він ані зрушив,

лиш клацнули ножиці дзьобу страшні,

він щось відхватив — чи серце, чи душу,

бо порожньо стало у грудях мені.

Чикригнув ще раз, і дня як не стало:

згорнулась блакить в календарний листок.

Лиш пір’я навколо, як попіл, літало,

у вуха ж цідивсь лійкуватий пісок.

І як я забув, що є слово спасенне,

що згорнуться крила і зменшиться страх…

Лиш вимовив «завтра» — і світло священне

уже розгорілось на давніх вітрах.

***