Це літо – просочилося дощами

Це літо – просочилося дощами.

Небесні сльози зрошують поля…

Заплутавшись в життєвій мелодрамі

Запізнюється доленька моя.

Чи засиділась на чужих колінах…

Чи з губ чужих збирає гіркоту…

Моя самотність ковзає по стінах

І застрягає в кожному кутку.

Коли вона вже дихає у спину,

Оскалюючи зуби,наче звір,-

Тоді я кличу долю невмолиму…

Тоді вірші лягають на папір.

Коли вона у серце б”є кортеччю –

У відповідь – народжується вірш,

Заповнює душевну порожнечу…

І це мене рятує все частіш.

Біда не в тім,що в неї гострі ікла.

Що застрягає голкою в душі.

А в тім біда,що я до неї звикла..

Бо саме так і пишуться вірші.