Це мій сон

Ніч сиділа на зупинці, ніби тінь на самоті,

Я чекала свого шляху, хоч дороги не було в метрі.

Запросили в тепле світло, та не мій то був маршрут —

Бо додому вела нитка, в мене свій є інститут.

Зайнялось кафе надривом — загорівся давній страх,

Я стояла, наче вітряк, що тримається на двох ногах.

Під’їхала чужа воля: «Ти поїдеш в край далекий!»

А я шепотом відрізала: «В мене корінь — не на півсвіту перекинутий,

в мене батько роду древній».

Прийшла жінка — очі строгі:

«Треба слухати батьків».

А мені забракло подиху, щоб сказати:

«А яких?»

Та сказав за мене хлопець — мов поставив щит живий,

І в тій миті я відчула: хтось буває справжній, свій.

Ось руїни, ось вітрини, де чужа стоїть мова,

Ось той біль, що не лікує навіть правда фронтова.

Я шукала свого тата… але час поставив крапку:

«Його забрали ті, хто темрява без запаху».

Я шукала маму в місті, де згоріли всі мости,

Та вона знайшла мене першою:

«Ходімо, доню, треба йти.

Поїдем разом до твого — у Трансильванію, до витоків,

до того, що в крові.

Там закінчиться твій пошук, там заговорять всі світи».

І рушив світ у темну тишу, у незнаний небокрай…

Це був сон, але не просто —

це була твоя межа, твій шлях.

Куди ніч, туди й сон.