“це розчавлені арфи”

Пам’яті Любові Дручків

це розчавлені арфи — есенція ладану з мороком

де на лобі кайлом поцілунок воскресе

заїжджають планети — одна за одною — по мокрому

і зшиває їх мізкі сумний потойбічний професор

це тікають в портрети огорнуті ковдрою прірви

де на струнах завис побілілий шматок язика

то Небесний Бухгалтер визбирує шкалки дзеркал

і оранжеві френзлі на випуклих скронях обірве

так кирпато живуть і так ніжно стікають по шиї

так нап’ються води і раптово вертають назад

тільки в камері смертників — довгій дубовій машині —

виростає холодний сад