“Цей мох — на двох”

Цей мох — на двох;

куди не глянеш,

стоїть притомний літ

весняний,

хоч до весни — гай-гай!.. колись…

З беріз ми соку напились,

все ходим і когось гукаєм,

й відлунок кожен, наче спис,

у свої руки заплітаєм.

Що нам до того — мох чи пух,

чи ниття те, що в’яжуть птиці,

єднає нам і зір, і слух

разками чистої живиці?

Бо заблукали ми — ще й як!

Одне ув одному — дочасно…

Чи ж явить нам весна свій знак

на мить всерадісну, всещасну?

І поіменно, прямо вряд

ми кожне дерево гукали,

не озираючись назад,

де тінь із тіні воскресала.

***