Час і серце

В грудях пече, не дим, не бриз

Не терпкі гори, не мороз.

Вже звик, не тимчасово жарить,

Не першу зиму, дві, чи двадцять.

Шматує час всіх лезом срібним,

Встромляючи туди, під ребра.

І крає так що не стерплю вже точно

Цей біль хронічний, звичний, чесно.

Але ти, серце, чуєш? не терпи.

Впусти, кінець-кінцем, той час,

Полиш хапати кожну мить

через примарливий екстаз!

Змагайся, рви, кусай, кричи,

Лиш обіцяй так палко і щиро,

Ти в руки кату не впади!

Як раніше впали усі ми...

Все ж упала? ну терпи

Живи крізь муки як і всі!

Час є кат, бездушно ріже, склом чи сталюю,

Тільки так, щоб не зажило по зимі.