“Час виснаживсь Напевне, він знемігсь”

Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь

в мені, в тобі… І будь-яка тривалість

огидна нам, як почорнілий сніг,

що завалявсь на клумбі привокзальній.

А простір ніби в потяг перейшов,

у синій потяг, зменшений до крапки…

Заглибившись у зір, він, мов цвяшок,

зіниці рве, а потяг їде хряпко…

Ніби не він, а ти його везеш,

в тобі колеса стукають на стиках

днів і ночей… Авжеж, авжеж, авжеж…

Збігає біль по довгих рейках крику…

***