Чати

Виходить за межі неба, ніби виходить із себе

хуга. Білі колони крушить і запорошує зір.

Тягнуть гринджоли діти прямо на хатній гребінь,

аби спуститись донизу, розлінувавши сніг, мов папір.

В білому торохтінні голоси їхні тонуть,

наче вогні свічані, сніг ув очах мерехтить.

Снігом доточений звівся дід Яким, мов колона,

сам у собі височіє і у думках височить.

Він стереже городи зірко від гайвороння,

в нього в руці торохкало, померки — в голові,

а у нагрудній кишені вижухла похоронна

свідчить, що дід пережив двічі свій власний вік…

— Киш, проклятуще зілля, а бодай би ти видохло,

де ви на мою голову розпроклятущі взялись…—

Сиплеться сніг: прокляття хуга розкидує,

з хатнього гребеня діти сунуться зверху вниз…

Нерозлінована грядка — ніби чиста сторінка,

звук дерев’яний спорскує ген-ген за межу…

— Що ви, діду, робите? Краще візьміть ковіньку…

— Чи не пішов би ти к бісу! Бачиш, я сніг стережу…

Тільки заплющу очі — так і летять додолу,

чорні, як смоль, залізні… не приведи господь…

Іч, розкричалися, кляті, — не відійти від дому…

Ну, в случаї чого, буду гукати народ…

***