Через товщу простору та часу

Далекий поклик зваби та жаги,

журо моя, далекосте співуча:

вже вийшов голос мій за береги

і обрій перевищив, наче кручу.

О невимовносте, нетанність крижана,

вже крізь яку і зелень проступила.

Та в поклику ні берегів, ні дна,

і зглибити його, як біль — несила.

До губ тулю дуплянисту дуду,

видмухую не голос, а пилюку.

Повітря клейкувате на меду

в суцільний гул посклеювали звуки:

грай гайвороний, жайвороний спів,

скрип дерева, розсохлої підлоги, —

і позлипались карамельки слів,

які носив був за щокою довго.

Все в купі, мішма: солод і смола,

шмат бурштину, і дьоготь, і вощина,

прожилки, скельця, пір’я для крила —

все склеєне, злютоване в єдине…

Ой, відокрем і духом роз’єднай,

із слова «ліс» хоч вилущи «вільшину»,

бо поклик зваби й згуби, як вода,

давно уже перетворивсь в крижину.

Та чую, чую: тріщина біжить

по Клязьмі, Рузі, Вовчій та Славуті,

і голос поточкований струмить

не ручаєм, а пухирцями ртуті:

— ко-ха-на-ві-що-ден-ні-му-ки-ці —

— минуле-чи — достой-не-покли-кання?!.

З губ спорскують краплини-пухирці,

тяжіючи до змісту, до єднання:

і я ось-ось все висловлю, стривай,

лиш хай спаде вода й відкриє мої губи…

Перед очима вироста трава,

і кличе пташка з погніздов’я: — Лю-бий!

***