Чи буде так колись, скажи

Чи буде так колись, скажи,

Що я від болю більше не ховатимусь?

Скажи чи варто сподіватися?

І як забути найтернистіші стежки?

Скажи, чи хтось мої загоїть рвані рани,

І хто довіри смак мені поверне?

Чи я, можливо, зовсім ще зарано

Замурувала в душу усі брами?

Чи вірити в майбутнього здійсненність,

Чи варто в серці оселятися надіям?

Ти ж до життя мене безглуздо так зневірив

І закував мене у безнатхненність.

Я серце так боюсь відкрити знову,

Пересипаю час в порожнє із пустого,

Й нікого не пускаю на пороги,

Вбачаючи у всьому підлу змову.

З баждужістю, невже так було треба,

Скажи за що мої обрізав крила?

Я без любові враз осиротіла

І вже не маю сил піднятись в небо.

Чи знаєш ти, де біль шукатиме пристанку?

Як він палаючи ламав все тіло,

Та в закутках безжально і так вміло

Все випалив безслідно до останку!

Чи знаєш ти, як боляче вмирати?

Від відчаю – до крові губи!

І наче на віки у груди

Ховати серце в заржавілі ґрати!

Скажи, чи я колись воскресну

З хреста, тобою на котрім розп’ята,

За що мені така розплата?

Скажи, чи дочекаюсь весну?

Все навскосяк, на перекір і криво…

Чи варто ще леліяти надію,

Що буде той, кому я знов повірю?

Скажи, чи варто сподіватися на диво?

І вірити, що ще буду щаслива…