Чи заслужила?

за що мені їхня любов?

ніби не чиню багато

можу сказать приємних слів

чи заплатить за лате

я не ікона, не богиня

не без гріхів та різних вад

говорю зайве; розумію,

зловивши копняка під зад

певне, саме з нею відчуваю

як дзеленчить у горлі сміх

я плачу, кричу й вибачаюсь,

несу емоцій повний міх

неначе та заміжня пара

гарячий секс опісля сварок

щоправда, так в нас не буває

втім, крик любов не зачіпає

блакитні очі й білизна

тієї посмішки чарівної

вже стільки років, і ,хтозна,

чи тільки дружні слова мої?

вона чарівна. так, це слово

воно для неї як «свобода»

коли вживаєш «Україна»

і мова не лише про вроду

не довго знаю я цю музу

та довго знаєм ми обоє,

що в жилах наших протікає

солодка фарба замість крові.

це як коли втома вбиває

ноги ватні, спина болить

а тепле ліжко оповило

і неймовірна кожна мить

не помічала я весь час

чудовість посмішки, й лиш раз

побачивши розумні очі,

згадала чати серед ночі

така душевність і турбота.

солодко думати мені

як його люблять і кохають.

він заслуговує на світ

у чаті важко все пізнати

здається, ніби це абсурдно

та все не вічно. відстань також

ми пришвартуємо це судно.

усе, що хочу я сказати:

вони чудові, кожен з них

не тільки ті, кого згадала,

та мало щось куплетів тих

і, головне питання:

за що ж мені усі вони?

річ не в мені, не про це мова

мене уже бере та втома

та мушу написати все ж:

я справді їх люблю, без меж.

втім, лиш одного не збагнуть:

коли свій груз буду тягнуть

прийдуть вони. і як воли, врятують

немічну чи ні. вони прийдуть.

бо люблять. і навзаєм

а я все думаю, із чаєм

за що мені ось так щастить?

перестала я бога молить

а вдача на моєму боці

та й втома не в одному оці…

тож, дякую. я сплю спокійно

я не одна. і вмру я вільно