* * *

Чистіша від сльози її душа,

Цінніша за алмази,

Промовить тихо слово, - і скала

Розсиплеться на пазли,

І мури єрихонські упадуть,

Розколеться фундамент,

Біліє стяг, до серця вільна путь...

Рабом навічно стане,

Хто погляд осліпляючий впійма.

Невинні очі сяють,

Мов джет квазара космос розрива,

І душу розчепляють

На октильйони атомів. Момент

Німий вчепився в пам'ять

Стальною хваткою. Як той цемент

Застигнувши - тримає,

Тисячотонний творить монумент,

Що час не подолає.

То кригою скує, то кине в жар

Од взору того... Хто ж ти..?

Невольником став чарів... вище хмар

Піднятись, у висоти,

Летіти хочеться... в нові світи...

Та рухнув як Ікар, спаливши крила,

І потонув у морі.

Я втратив все... твоя усмішка мила

Розтала в хвилях чорних.

Немов стою серед нічного поля

І бачу наднову -

Яскравий спалах, що ясніше сонця

В таку величину,

Неначе зір усіх разом мільярди.

Я і змигнуть не встиг,

Й од світла, що прорвалось крізь палати

Творця, в пітьму поник...

Згоріли очі, зріли бо прекрасне,

Не взрять нічого вже.

Як жити..? А чи вмерти передчасно..?

Одвіт шукати де?

Хотів би ще раз глянуть в небозвід,

Щоб знов зоря світила,

А краще - поряд з нею, близ горіть...

Та казка ця можлива..?

15.08.2019