Читаючи «Божественну комедію» Данте Аліґ’єрі

Тут мова лиш заводить нас в обман:

Бо наш словник ще дуже невеликий,

І розум завузький збагнуть цей стан.

Данте

1.

Сплелись слова — було словозмішання,

у плутанині вичахнув і зміст.

А перша літера в абетці — вже остання,

господарем непроханий став гість.

І день розсипавсь, даль розшарувалась,

і води на волокна розповзлись,

і вигуки, як тиглі для металу;

в них олово і бронза налились.

Заповнились пропалини повітря

то глиною, то димом, то піском,

і дерево, блукаючи сирітно,

ходило з тінню, наче з патичком.

Дверима став будинок до смеркання,

заплющивши очиці-сліпаки,

а в ньому дохиляли по останній

краплині оцту з чарок пияки.

А в центрі пекла за столом господар,

сидів владично з келихом в руці,

у нього з губ зривались всім на подив

не звуки, не слова, а пухирці.

Цідилася крізь вікна синя сутінь,

фарбуючи обличчя мовчазні,

зливались знеосіблені присутні,

існуючи множинно в однині.

І раптом протяг двері розпанахав,

і крізь розбиту шибку у вікні

тіла присутніх, начебто комахи,

закружеляли, зникли вдалині.

І слідкома летіли, мов лушпини,

слова полузані і звуки-дрібняки,

і западались в чорну горловину,

де все мішалось: землі та віки…

2.

Вивітрюється зір: піщинка по піщинці,

в заглибинах очниць зав’язується ніч,

і спорскує луна по чорній волосинці

краплинами смоли у глибину сторіч:

— Еге-ге-гей! — ніхто не озоветься

тремтячим голоском чи сміхом молодим,

з роззявини землі проклюнеться джерельце,

і звуків пухирці піднімуться з води.

Безодголоса твердь, байдужа до волання, —

її не пройме крик, ані новітня вість,

і тільки пустота луною на мовчання

та шерхом сторінок на поклик відповість.

Пощо мені той рай? Тремтіння чую в пальцях…

Вогонь легень повітря перетопив на скло.

І видихавсь, мов спирт, весь голос у горлянці:

не викаже того, що десь, колись було.

…Любові гіркота і солодь полуниці,

відпочиванські дні і муки престрашні.

Метеликом душа, насаджена на шпицю, —

мов флюгер, — кружеля в шкляній височині.

Пухирчиками в склі застигло Данта слово,

і, наче в зільнику засушений листок,

у товщах скла відбивсь той образ загадковий,

та капає смола, і тоншає льодок.

***