ЧОЛОВІК СЕРЕД ГІР

Стоїть він серед гір, мов тиха сила,

Мов стежка, що не раз пройшла бурю й дощ.

У погляді — і спогад, і вітрила,

І щось таке, що не зітреш, не відпустиш все одно.

Сорочка в клітинку — проста, земна, як будні,

Та з ним вона стає майже хронікою днів.

Немов говорить: “У цьому світі люднім

Я йшов мовивчора, та вже став інший, ніж був колись”.

За спиною — гори, мов хвиляста пам’ять,

Вони шепочуть: “Ми росли разом із ним”.

І навіть хмари, що пливуть повільно й рвано,

Ставлять на видно: його характер — непохитний, мов камінь.

Він дивиться убік, немов почув дорогу,

Чийсь крок далекий або слово без прикрас.

І в тому погляді — і втрати, й перемоги,

І тата тиха мудрість, що приходить крізь час.