"Чому не державною?"

Вони нас ніколи вже не зрозуміють.

Всі ті, хто не був в тій окупації..

Всі ті, хто кричить "Чому не державною?",

Всих тих, хто сповна ковтнув в депортації.

Всих тих, хто з народження чув росіянську

Навколо, у побуті, в казках на ніч у ліжках.

З дитинства ми чули наративи радянські,

Тому й не мовою, бо не було її в книжках.

Була мова лиш в школі, 3 години на тиждень.

Ми вчили вірші Шевченка, Тичини,

Та ще пару годин уроків історії.

Лиш тоді ми чули ту солов"Їну.

Тому нам і складно одразу на мові,

Та ми всі вчимося, ретельно, старанно.

Але замість підтримки та розуміння

Лиш докори в спину "Чому не державною?".

І навіть коли ми тікаєм від смерті

З Херсона, з під Харкова, з рідного Донбаса

І вже непогано володієм державною

Найдуться ще ті, кто відригне "ватна маса".

І хочеться взяти за шкварки ту "зраду"

І відвезти її в тії рідні руїни,

Щоб "зрада" побачила - питання не в мові,

А в тому, що "сусід" забажав Україну.

Він просто бажає щоб нас тут не було,

Ні тебе, ні мене, ні з Харкова, Львова.

Щоб не залишилось десь тут українця,

А ти все про мову, а ти все про мову...

То хто з нас той справжній в крові українець?

Хто боронить, вивчає, кохає?

Хто не цькує, не гнівить, не повчає?

Чи той, хто ніж в спину навздогін встромляє?