Чому ти серце, все болиш частіш?

Чому ти серце, все болиш частіш?

Пора б тобі вже бути бронзовіш,

А ти кипиш, од муки розпанахане,

Вогонь горить буйніш — не тихне і не тахне.

Я чую, як в мені у золотім вогні

Жар-птиця фенікс зводиться на дні,

Як бавить пір’я, як поводить оком

І в кожні пологи разить електрошоком.

До краю розшматовує істоту,

Буденну і тверду мою достоту,

Дощенту вимордовує, розкраює,

Жахає пеклом, де там к бісу раєм!

Злітає, мов з гнізда, ламає жахно ребра,

Душі бездушно полишає жебра,

Із лютістю нещадною мене

Лиш попелом на сторони війне

І геть злітає горда — неймовір’я, —

Мені перо лишивши, мале пір’я,

Яким пишу про клекіт сонця спомин,

Весь знищений і чорний — в сажі комин!

Я довго гою свої дивні рани,

Все кутаю в канупери й катрани,

Закаююсь горіти в тому грищі,

Ледь зводжуся на власнім попелищі!

Аж чую — знов! Знов золоте пташатко

Мене жахає вогняним початком,

В’є фенікс знову золоте гніздів’я,

Меча загнавши в душу по руків’я!..