Чорна райдуга

Не дівчина, не мати, не сестра —

Богине віри і добра богине…

Блискуча маско віри і добра!

Ваш крик, і крок, і кров для мене гине.

Та що лукавить? В серці я на “ви”

Ще із думками вашими, з тривогою,

Із ґудзиками вашими, підлогою

І з люстрою під стелею весни.

Я ще вулкан розвержений любові,

Що прагнув смерті вашої не раз,

Щоб доторкнутися і воскресити вас,

І слухать вас у велевдячній мові.

І слухать вас… Ви знаєте, в якій

Солодко-темній глибині чуттєвій,

В якій солодкій глибині терпкій

Спалив я з вами літечка миттєві,

Спалив без свідків, язиків, очей —

Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо.

Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей?

Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту?

Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них,

Ви ж будете ще жить — пектись в моєму слові,

Бо ви — брехня! Ви — маскарад любові!

Ви чорна райдуга небесних літ моїх…

…У чорної райдуги біле тіло

І чорні очі, як сто криниць.

У чорної райдуги небо згоріло,

І райдуга впала на землю ниць.

У чорної райдуги в пальцях вітер

І кров голуба — в крові небо сія.

І телефон біля ліжка, і квіти.

Квіти мої, і за квітами — я.

1965