Чорне сонце. 2#106

Чорне сонце повільно сідає за обрій,

Залишаючі небо полум‘яно-червоним.

Білих птахів, полонених, вирій

Розмазано по стелі збит монотонно.

Серед фруктових дерев, стежкою в парку

Повільно іду, блажений і мертвий,

Докурюючи свою останню цигарку,

Навіть і тут я залишаюсь впертий.

Закатаний рукав білої сорочки

Неохайно захляпаний свіжою кров‘ю.

По дорозі за мною краплі-точки,

Незграбно плетусь, як ніби в полі в‘юн.

Як ніколи спокійний, як ніколи гарний,

Навіть шкода, що таким я тут розчиняюсь,

Але такий механізм, потойбічно-карний -

Як би не жив, десь все одно помиляюсь.

Дотліваючі, розум малює картину

Щасливих моментів, моментів страху.

За перші й за другі відчуваю провину,

Вини ж було досить на моєму шляху.

Забуваю обличчя і дотики шкіри

Інших людей, але твоє пам‘ятаю…

Це ніби як плата за мою віру,

Перероджуючись, я знову тебе шукаю.

Знаходжу, закохуюсь, радію, вмираю.

Де тут помилка, щиро не розумію?

Чому замість того, щоб звернути до раю,

Як Уроборос, повільно і циклічно дурію…

Розчинившись в повітрі, в небо злітаю,

Весняним дощем, потім б‘ю тобі у вікна.

Серед мілліардів, певен, тебе впізнаю,

Але перероджуюсь, бо ти більшого гідна.

Між тим, що я маю, і тим, чого прагну,

Ще досить велика, неосяжна прірва.

Можливо я тому свою лінію гну,

Можливо тому замість сердця - вирва.

Чорне сонце повільно підіймається в небо,

Як дим від дотлівшого в лісі багаття.

Можливо мої почуття - це все плацебо,

Але я сам вирішую, як псувати життя.